Казка про василини, золотий косі, непокритою красі, і про івана горосі

Відео: Іван Великий. Розповіді з історії від Інтернет-Бабусі

Жив-був цар Світозар. У нього, у царя, було два сини і красуня дочка.

Двадцять років жила вона в світлому тереме- милувалися на неї цар з царицею, ще мамушка і сінешні дівчини, але ніхто з князів і богатирів не бачив її обличчя, а царівна-краса називалася Василиса, золота коса- нікуди вона з терема на ходила, вільним повітрям царівна не дихав.

І мав він багато ній і нарядів кольорових, і самоцвітів дорогих, але царівна нудьгувала: душно їй в теремі, в тягар покривало! Волосся її густі, златошелковие, не покриті нічим, в косу пов`язані, упадали до п`ят- і царівну Василину стали люди величати: Золота коса, непокрита краса.

Але земля слухом повниться: багато царі дізнавалися і послів надсилали цареві Світозар чолом бити, царівну заміж просити.

Цар не спешіл- тільки час прийшло, і відправив він гінців в усі землі зі звісткою, що буде царівна нареченого вибирати: щоб царі і царевичі с`езжалісьсобіралісь до нього бенкетувати, а сам пішов у терем високий сказати Василини Прекрасної. Царівну на серце весело- дивлячись з віконця косящатой, з-за ґрат золотий, на сад зелений, лужок кольоровий, захотіла вона погулять- попросила її відпустити в сад - з дівчатами пограти.

- Государ-батюшка! - вона говорила. - Я ще світла Божого не бачила, по траві, по квітам не ходила, на твій царський палац не смотрела- дозволь мені з мамушками, з сеннимі дівчатами в саду проходитися. Цар дозволив, і зійшла Василиса Прекрасна з високого терема на широкий двір. Відчинилися ворота тесові, опинилася вона на зеленому лузі перед крутою горой- по тій горі росли дерева кучеряві, на лузі красувалися квіти різновидні. Царівна рвала квіти лазоревие- відійшла вона трохи від мамушек - в молодому розумі обережність не було-особа її було відкрито, краса без покриву ...

Раптом здійнявся сильний вихор, котрого не бачено, не чувано, людьми намагаючись не запомнено- закрутило, закрутило, глядь - підхопив вихор царівну, понеслася вона по повітрю! Мамки скрикнули, ахнули, біжать, оступаються, на всі боки метушаться, але тільки і побачили, як помчав її вихор! І забрав Василину, золоту косу, через багато землі великі, річки глибокі, через три царства в четверте, в область Змія Лютого. Мамки біжать в палати, сльозами обливаються, царю в ноги кидаються:

- Государ! Невинні в біді, а винні тебе- НЕ накажи нас стратити, накажи слово мовити: вихор забрав наше сонечко, Василину-красу, золоту косу, і невідомо - куди.

Все розповіли, як було. Засмутився цар, розгнівався, а й в гніві бідних помилував.

Ось ранок князі і королевича в царські палати наїхали і, бачачи печаль, думу царську, запитали його: що случилося?

- Гріх наді мною! - Сказав їм цар. - Вихрем віднесло мою дочку, дорогу Василину, косу золоту, і не знаю - куди.

Розповів все, як було. Пішов гомін між приїжджими, і князі і королевича подумали-перемовились, немає від них чи цар зрікається, видати дочку не наважується? Кинулися в терем царівни - ніде не знайшли її. Цар їх обдарував, кожного з казни наделіл- сіли вони на коней, він їх з честю проводіл- світлі гості відкланялися, по своїх землях роз`їхалися.

Два царевича молоді, брати молодецькі Василини, золотий коси, бачачи сльози батька-матері, стали просити батьків:

- Відпусти ти нас, государ-батько, благослови, пані-матінка, вашу доньку, а нашу сестру відшукувати!

- Сини мої милі, діти рідні, - сказав цар невесело, - куди ж ви поїдете?

- Поїдемо ми, батюшка, всюди, куди шлях лежить, куди птах летить, куди очі глядят- авось ми і знайдемо її!

Цар їх благословив, цариця в шлях снаряділа- поплакали, розлучилися.

Їдуть два царевіча- чи близько шлях, чи далеко, чи довго в їзді, коротко, обидва не знають. Їдуть рік вони, їдуть два, проїхали три царства, і синіють-видніються гори високі, між гір степи піщані: то земля Змія Лютого. І запитують принци зустрічних.

- Чи не чули чи, чи не бачили, де царівна Василиса, золота коса?

І від зустрічних у відповідь їм:

- Ми її не знали, де вона - не чули. Давши відповідь, йдуть в сторону. Під`їжджають принци на превеликий місту-стоїть на дорозі предряхлий старий - і кривої і кульгавий, і з костуром і з торбою, просить милостиню. Призупинилися принци, кинули йому грошенят срібну і запитали його: чи не бачив він де, чи не чув чого про царівну Василини, золотий косі, непокритою красі?

- Ех, дружки! - Відповів старий. - Знати, що ви з чужої землі! Наш правитель Лютий Змій заборонив якнайміцніше тлумачити з чужинцями. Нам під страхом замовлено говорити-переказувати, як проніс повз міста вихор царівну прекрасну. Тут здогадалися принци, що близько сестра їх родімая- завзятих коней підганяють, до палацу під`їжджають. А палац той золотий і стоїть на одному стовпі на срібному, а навіс над палацом самоцвітних каменів, сходи перламутрові, як крила, в обидві сторони розходяться-сходяться.

На ту пору Василиса Прекрасна дивиться в смутку в віконечко, через ґрати золоту, і від радості скрикнула - братів своїх далеко розпізнала, немов серце сказало, і царівна тихенько послала їх зустріти, до палацу проводити. А Змій Лютий в отлучке був. Василиса Прекрасна берегли-боялася, щоб він не побачив їх.

Лише тільки увійшли вони, застогнав стовп срібний, витрати сходи, заблищали все кровельки, весь палац став повертати, по місцях пересуватися. Царівна злякалася і братам каже:

- Змій летить! Змій летить! Тому й палац колом перевертається. Приховайте, брати!

Лише сказала, як Змій Лютий влетів, і він крикнув гучним голосом, свиснув молодецьким посвистом:

- Хто тут жива людина?

- Ми, Змій Лютий! - Чи не боячись, відповідали принци. - З рідної землі за сестрою прийшли.

- А, це ви, молодці! - Скрикнув Змій, крилами ляскаючи. - Нема чого б вам від мене пропадати, тут сестри іскать- ви брати їй рідні, богатирі, та невеликі!

І Змій підхопив на крило одного, вдарив ним у іншого і свиснув, і гаркнув. До нього прибігла палацова варта, підхопила мертвих царевичів, кинула обох в глибокий рів.

Залилася царівна сльозами, Василиса, коса золота, ні їжі, ні пиття не приймала, на світло б дивитись не хотела- дня два і три проходить - їй не вмирати стати, померти НЕ решілася - шкода краси своєї, голоду послухала, на третій поїла. А сама думу думає, як би від Змія позбутися, і стала вивідувати ласкою.

- Змій Лютий! - сказала вона. - Велика твоя сила, могутній твій політ, невже тобі супротивника немає?

- Ще не час, - мовив Змій, - на роду моєму написано, що буде мені супротивник Іван Горох, і народиться він від горошинки."

Змій жартома сказав, супротивника не очікував. Сподівається сильний на силу, а й жарт знаходить на правду. Тужила мати прекрасної Василини, що немає вісточки про детях- за царівною принци зникли. Ось пішла вона одного разу розгулятися в сад з бояриня. День був спекотний, пити цариця захотіла. У тому саду з пагорба вибігала струею джерельна вода, а над нею був колодязь біломармуровий. Зачерпнувши золотим ковшем води чистої, як сльоза, цариця пити поспішила і раптом проковтнула з водою горошинку. Розбухла горошинка, і цариці тяжелешенько: горошинка зростає так зростає, а царицю все тягчіт та гнітить. Минуло кілька часу - народила вона сина-дали йому ім`я Іван Горох, і росте він не по роках, а по годинах, гладенький, кругленький! Дивиться, усміхається, стрибає, вискочить, так в піску він катається, і все прибуває в ньому сили, так що років в десять став могутній богатир. Почав він питати царя і царицю, чи багато було у нього братів і сестер, і дізнався, як сталося, що сестру вихор забрав невідомо куди. Два брата відпросилися відшукувати сестру і зник безвісти пропали.

- Батюшка, матінка, - просився Іван Горох, і мене отпустіте- братів і сестру відшукати благословіть.

- Що ти, дитино! - В один голос сказали цар і цариця. - Ти ще зеленехонек-молодехонек- брати твої пішли так пропали, і ти, як підеш, пропадеш.

- Авось не пропаду! - Сказав Іван Горох. - А братів і сестри дошукатися хочу.

Вмовляли і просили сина милого цар з царицею, але він проситься, всплачет, взмолітся- в путь-дорогу спорядили, зі сльозами відпустили.

Ось Іван Горох на волі, викотився в чисте поле-їде він день, їде інший, до ночі в ліс темний з`їжджає. У лісі тому хатинка на курячих ніжках від вітру хитається, сама перевертається. За старим прислів`ям, по мамкіну сказань.

- Хатинка, хатинка, - мовив Іван, подув на неї - стань до лісу задом, до мене передом!

І ось повернулася до Івана хатинка, дивиться з віконця сива бабуся і каже:

- Кого Бог несе?

Іван вклонився, запитати поспішав:

- Чи не бачила, бабуся, вихору залітного? В яку він сторону забирає красних дівиць?

- Ох-ох, молодець! - Відповідала баба, покашлюючи, на Івана поглядаючи. - Мене теж налякав цей вихор, так що сто двадцять років я в хатинці сиджу, нікуди не виходжу: нерівно налетить та умчіт- адже це не вихор, а Змій Лютий!

- Як би дійти до нього? - Запитав Іван.

- Що ти мій світ. Змій проковтне тебе!

- Авось не ковтне!

- Дивись, богатир, голови не врятувати- а якщо повернешся, дай слово з зміїних палат води принести, якою всплеснешься - помолодієш! - Промовила вона, через силу ворушачи губами.

- Добуду - принесу, бабуся! Слово даю.

- Вірю на совість твою. Іди ж ти прямо, куди сонце катітся- через рік дійдеш до Лисої гори, там запитай, де дорога в зміїне царство.

- Спасибі, бабуся!

- Ні на чому, батюшка!

Ось Іван Горох пішов в сторону, куди сонце котиться. Скоро казка мовиться, не скоро діло робиться. Пройшов він три держави, дійшов і до зміїного царства.

Перед міським і воротами побачив він жебрака - кульгавого, сліпого старця з костуром і, подавши милостиню, запитав його, чи немає в тому місті царівни, Василини молодий, коси золотий.

- Є, та не ведено казати, - відповідав йому жебрак.

Іван здогадався, що сестра його там. Добрий молодець смів, прібодрілся і до палатам пішов. На ту пору Василиса-краса, золота коса, дивиться у віконце, чи не летить Змій Лютий, і примітила здалеку богатиря молодого, знати про нього побажала, тихенько розвідати послала: з якої він землі, з якого він роду, що не від батюшки чи присланий , що не від матінки ль рідної?

Почувши, що прийшов Іван, брат менший (а царівна його і в обличчя не знала), Василиса до нього підбігла, зустріла брата зі сльозами.

- Біжи скоріше, - закричала, - біжи, братик! Скоро Змій буде, побачить - погубить!

- Сестричка люб`язна! - Відповів їй Іван. - Чи не ти б говорила, що не я б слухав. Не боюсь я Змія і всієї сили його.

- Та хіба ти - Горох, - запитала Василиса, коса золота, - щоб порозумітися з ним міг?

- Стривай, один-сестриця, перш напій мене-йшов я під спекою, пріустал я з дороги, так хочеться пити!

- Що ж ти п`єш, братик?

- По відру меду солодкого, сестриця люб`язна!

Василиса, коса золота, веліла принести відро меду солодкого, і Горох випив відро за один раз, одним духом- попросив налити інше.

Царівна наказати поспішала, а сама дивилася-дивувалася.

- Ну, братику, - сказала, - тебе я не знала, я тепер повірю, що ти Іван Горох.

- Дай же присісти, трохи відпочити з дороги. Василиса веліла стілець міцний присунути, але стілець під Іваном ламається, в шматки разлетается- принесли інший стілець, весь залізом кована, і той затріщав і погнувся.

- Ах, братик, - вигукнула царівна, - це стілець Змія Лютого.

- Ну, видно, я важче, - сказав Горох, посміхнувшись, встав і пішов на вулицю, з палат в кузню. І там замовив він старому мудреця, придворному коваля, скувати посох залізний в п`ятсот пуд. Ковалі за роботу взялися-взялися, кують залізо, день і ніч молотами гримлять, тільки іскри летят- через сорок годин був посох готовий. І п`ятдесят чоловіка несуть ледь тягнуть, а Іван Горох взяв однією рукою - кинув посох вгору. Посох полетів, як гроза, загримів, вище хмари замайорів, з поля зору зник. Весь народ геть біжить, від страху тремтить, думаючи: коли посох на місто впаде, стіни проб`є, людей передавить, а в море впаде - море расхлестнет, місто затопить. Але Іван Горох спокійно в палати пішов, та тільки сказати велів, коли посох назад полетить. Побіг з площі народ, дивляться з-під воріт, дивляться з вікон: чи не летить посох? Чекають годину, чекають іншої, на третій затремтіли, сказати прибігли, що посох летить.

Тоді Горох вискочив на площу, руку підставив, на льоту підхопив, сам не нагнувся, а посох на долоні зігнувся. Іван посох взяв, на коліні поправив, розігнув і пішов до палацу.

Раптом, почувся страшний свист - мчить Змій Лютий- кінь його, вихор, стрілою летить, полум`ям пишет- на вигляд Змій - богатир, а голова зміїна. Коли він летить, ще за десять верст весь палац почне повертати, з місця на місце пересуватися, а тут Змій бачить - палац з місця не рушає. Видно, сідок є!

Змій задумався, присвиснув, загаркал- коньвіхорь трусонув чорною гривою, розмахнув широкі крила, злетів, зашумел- змій підлітає до палацу, а палац з місця не рушає.

- Ого! - Заревів Змій Лютий. - Видно, є супротивник. Чи не Горох чи в гостях у мене? Скоро прийшов богатир. Я посаджу тебе на долоню одною рукою, приплесну другою - кісток не знайдуть.

- Побачимо, як тут, - мовив Іван Горох. А Змій з вихору кричить:

- Розходься, Горох, що не катайся!

- Лютий Змій, роз`їжджаються! - Іван відповідав, посох підняв.

Змій розлетівся вдарити Івана, взоткнуть на спис - промахнулся- Горох відскочив - НЕ хитнувся.

- Тепер я тебе! - Зашумів Горох, пустив у Змія посох і так приголомшив, що Змія в шматки розірвав, розметав, а посох землю пробив, пішов через два в третє царство.

Народ шапки вгору покидав, Івана царем величав.

Але Іван тут, прикмет Кузнецов-мудреця, в нагороду, що посох скоро спрацював, старого покликав і народу сказав:

- Ось вам голова! Слухайте його, на добро дбаючи, як раніше на зло слухали ви Лютого Змія. Іван добув і живо-мертвої води, сприснул братів- піднялися молодці, протираючи очі, самі думають:

- Довго спали ми- бозна, що зробилося!

- Без мене і вік би ви спали, брати милі, други рідні, - сказав їм Іван Горох, притискаючи до запопадливому серцю.

Не забув він взяти і зміїної водіци- корабель спорядив і по річці Лебединою з Василиною-красою, золотою косою, поплив в землі свої через три царства в четвертое- не забув і бабусі в хатинці, дав їй вмитися зміїної водицею: обернулася вона молодицею, заспівала -заплясала, за Горохом бігла, в шляху проводжала. Батько і мати Івана зустрічали з радістю, з честью- гінців розіслав і в усі землі зі звісткою, що повернулася дочка їх рідна, Василиса, коса золота. У місті дзвін, по вухах дзвін, труби гудуть, бубни стукають, самопали гримлять. Василиса нареченого дочекалася, а царевичу наречена знайшлася.

Чотири вінця замовили, два весілля бенкетували, на веселощі на радощах бенкет горою, мед річкою!

Діди дідів там були, мед пили, і до нас дійшло, по вусах текло, в рот не попало- тільки відомо стало, що Іван по смерті батька прийняв царську корону, правил зі славою державної, і з роду в рід славилося ім`я царя Гороха.