Раптом прийшла на них страшне лихо. Налетів на царство-государство страшний Змій про дев`ять голів, про дев`ять хоботів, про дев`ять хвостів. З ним два сина змієнята. Старший про шість голів, молодший про три. Закричав Змій такі слова:
- Слухайте, цар з царицею і весь народ! Все я царство вогнем спалю, попелом розвію. Всі ліси повидеру, всі ріки-озера повиплесну, все поля, луки притопчу, всіх людей погублю! А хочете живими бути, годуєте мене з синами по саму смерть. Щоб кожен день до вечірньої зорі залишали на Бешкетник-Горі дівчину молоду. Нам на поживу, вам на порятунок. Що тут робити?
Заплакав весь народ гірко, та робити нічого. Стали з тої пори щодня до вечора брати по дівчині молодої, вели її на Бешкетник-гору, до столітнього дуба приковували.
Налітали тут змії, дівчину пожирали, кісточки в озеро кидали.
У ту пору, в той час був у бідної бабусі-задворенки на краю міста улюблений онук Ваня.
Побачив раз Іван, як у синього моря на золотому піску Марья-краса - довга коса хороводи водила, і полюбив її без пам`яті.
Раптом звістка прийшла, що завтра царівні на поживу до Змія йти.
Встав вранці Іван, каже бабусі:
- Готуй мені, бабуся, лляну сорочку чисту, піду я битися зі Змієм лютим - або живим не буду, або Марію-Царівну звільню.
Заплакала тут бабуся, приготувала йому лляну сорочку, побігла в город, принесла пекучої кропиви, стала з пекучої кропиви другу сорочку плесть. Плете сорочку, сама від болю плаче.
- Ось, - каже, - Іванко, одягни ти цю сорочку. Буде Змій тебе кусати - мови обпалить.
- Добре, - каже Іван. Ось на вечірній зорі обрядився Іван. Взяв гостру косу, залізну палицю, наділ лляну сорочку, зверху кропив`яну, попрощався з бабусею і пішов на гору Бешкетник.
Варто на горі Бешкетник столітній дуб. У дуба Марьякраса - довга коса золотим ланцюгом прикутий. Побачила вона Івана - заплакала.
- Ти навіщо прийшов, добрий молодець? Моя черга смерть приймати, гарячу кров проливати, а тобі за що пропадати? Прилетить зараз Змій і тебе зжере.
- Не бійся, красна дівиця! Либонь не зжере - подавиться.
Підійшов Іван до царівни, схопив золотий ланцюг богатирською рукою, розірвав, як гнилу мотузку. Потім ліг на пісок, поклав голову Марії-Вроді на коліна і каже:
- Я посплю, царівна, недовгим сном, а ти на море дивися. Тільки хмара зійде, вітер зашумить, море сколихнеться, негайно розбуди мене!
Заснув Іван богатирським сном. А Марія-краса на море дивиться. Раптом хмара насунулася, вітер зашумів, море сколихнулося, з синьою хвилі триголовий у змій йде.
Розбудила Марія-царівна Івана. Тільки той на ноги підхопився, а Змій уже тут як тут.
- Ти, Іван, навіщо подарував? Богу молися, з білим світлом попрощайся так лізь скоріше сам в мою глотку, тобі ж легше буде.
- Брешеш, проклятий Змій! Чи не проковтнеш! Вдавишся.
Схопив Іван гостру косу, розмахнувся в усі плече й скосив у Змія всі три голови. Підняв сірий камінь, зібрав три голови. Мови вирізав, у сумку сховав, голови під камінь поклав, тулуб у море зіштовхнув, сам на пісок упав, заснув богатирським сном. Коштує Марья-краса - довга коса ні жива ні мертва. Чи не знає - плакати чи радіти. Села на пісок, підняла голову Івана, на коліна собі поклала, шовковою хусткою піт витерла. Раптом бачить: хмара насунулася, вітер зашумів, море сколихнулося. Лізе з синього моря Змій, на Бешкетник-Гору піднімається. Стала царівна Іванка будити. А Іван спить богатирським сном. Схопила його царівна за волосся.
- Прокинься! Прокинься, Іванушка! Наша смерть іде!
Тут підхопився Іван на ноги. Побачив його шестиглавий Змій, забурчав, зафиркав.
- Шкода мені тебе, добрий молодець! Тебе є - смаку в тобі немає. Проглочу тебе хіба не розжовуючи.
- Нічого, - каже Іван, - либонь подавишся!
Схопив Іван свою гостру косу, розмахнувся широко рукою, відрубав Змієві три голови. А три голови вогнем палять, димом дихають, очі випалюють. Схопила Марья-краса свою довгу косу, стала золотий косою Змія по очах шмагати. Обернувся Змій в її сторону. Підскочив тут Іван, відрубав Змієві три голови. Мови вирізав, голови під камінь сховав, тулуб в море зіштовхнув. Сам впав на крутий берег, уткнувся в золотий пісок і заснув богатирським сном.
Підняла Марья-краса його голову, собі на коліна поклала, шовковою хусточкою піт витерла. Раптом хмара насунулася, вітер зашумів, море сколихнулося.
Виходить з моря старший Змій про дев`ять голів, про дев`ять хоботів, про дев`ять хвостів. Кожен хвіст в свою сторону б`є, кожний хобот своїм наспівом співає, кожна голова зубами клацає.
Злякалася Марья-Врода пущі колишнього, стала Івана будити.
- Вставай, вставай, Іванушка! Старший Змій іде, нас із тобою зжере!
Спить Іван непробудним сном. Плаче над ним царівна, слізьми обливається.
- Прокинься, прокинься, Іванушка! Російська людина смерть лежачи не зустрічав, перед нею на ногах стоїть!
Тут прокинувся Іван, стрепенувся Іван, схопився за косу гостру.
Налетів тут на нього девятіголовий Змій, закричав, зафиркав.
- І хороший ти, і пригожий ти, добрий молодець! Та не бути тобі живому. Знімання я тебе, та й з кісточками.
- Брешеш, проклята тварюка! Вдавишся. Почали вони битися смертним боєм. Ліс навкруги на корені хитається, пісок стовпом піднімається, по синьому морю хвилі йдуть. Змій вогнем пашить, димом душить. Іван косою косить. Коса у нього в руках червоного розжарилася. Сім голів Іван відрубав - дві здолати не може. Схопив його було Змій поперек, так виплюнув. Кропивна сорочка мову обпекла.
Підбігла тут Марія-царівна, стала Змія по очах косою шмагати.
Обернувся Змій в її сторону, а тут Іван підскочив, дві останні голови Змієві зсік. Мови вирізав, голови під камінь сховав, тулуб в море зіштовхнув. Пала Марія-царівна Івану в ноги.
- Спасибі тобі, Іванко! Мене звільнив, всю землю Руську зберіг. Будеш ти моїм судженим, батюшки помічником, моїй матінці - улюбленим синком.
Зняла вона з руки золоту каблучку, Івану на Мізін палець наділу.
А Іванко на ногах хитається, кривавий піт по обличчю біжить. Упав Іван на сирий пісок, заснув богатирським сном, - видно, смертне намаялся. Села Марья-царівна біля нього, сон оберігає, комарів-мух відганяє.
Їхав повз царський воєвода на білому коні. Сам страшний, голова стручком, руки-ноги граблями. Бачить, Марья-царівна сидить, міцним сном Іван спить, під каменем голови валяються. Схопив він Марію-царівну за косу, посадив її на коня з собою поруч, завіз в густий дрімучий ліс і давай ніж точити.
Запитує його Марья-царівна:
- Що ти, добра людина, робити збираєшся?
- Я ніж точу, тебе вбити хочу!
Заплакала царівна.
- Чи не ріж мене, добра людина! Я тобі нічого поганого не зробила.
- Скажи батькові, що я тебе від смерті позбавив, Російську землю від гадів звільнив, обіцянками, що будеш ти мені вірною дружиною, - тоді помилую.
Нічого не поробиш, довелося Марії-царівни згоду дати.
Повіз її воєвода до палацу. Привіз до царя, зміїні голови показав.
- Ось, - каже, - хто тебе від біди визволив!
Зрадів цар, обійняв воєводу.
- Через три дні, - каже, - чесним пирком так за весілля!
Марія-краса плаче, а слово сказати боїться. Тільки через три дні до вечора прокинувся Іван, бачить - один він на Бешкетник-Горі, немає поруч Марьи-Царівни, немає під сірим каменем зміїних голів. Пішов Іван в місто, прийшов до бабусі. Зраділа бабуся. Пироги на стіл тягне, жарку баньку топить.
А Іван каже:
- Піди-но, бабуся, в місто, послухай, що люди говорять.
Збігала бабуся в місто, послухала, що люди говорять, відвертала назад, розповідає:
- Йде по народу поголоска, що буде сьогодні у царя великий бенкет - чесна весілля. Видає цар Марьюцаревну за воєводу. А ти думав, Іванушка, вона за бідняка піде!
Іванушка в лазні вимився, чисту сорочку надів, став молодець гарний-пригожий - краще не треба! Увечері пішов до палацу. Там бенкет йде. Гості п`ють-їдять, усякими іграми бавляться.
Ходить воєвода по світлицях, приндиться.
- Хто вас, хлопці, від смерті врятував? Ви мені тепер слова поперек не скаже!
Марія-царівна сидить білого, як крейда, очі наплакав.
Взяв Іван золотий кубок, налив в нього меду солодкого, опустив у нього золоте кільце, покликав дівку-Чернавку і каже:
- Вклонися Марії-царівни, нехай вип`є до самого дна за того, хто його від смерті врятував. Піднесла чернавка кубок Марії-царівни. Випила Марія-краса до самого дна. Підкотився до її губ золоту каблучку. Вийняла його Марья-царівна, зраділа.
- Батюшка, - каже, - не той мене від смерті врятував, хто поруч зі мною сидить, приндиться, а той мене врятував, що між гостями варто, кому я цей перстень дала, кого судженим назвала. Вийди сюди, Іванушка!
Вийшов Іван на середину світлиці. Марія-царівна до нього підійшла. Гості разахалісь, переглядаються. Схопився воєвода, лається:
- Ах ти, отакий! Людей чесних обманювати! Хто Змія вбив, той і голови зрубав, той їх і в палац притяг.
А Іван йому у відповідь:
- Якщо ти Змія вбив, йому голови зрубав, скажи, який у головах "вада?
- Ніякого ваді в головах немає - вони целехоньки. Я його не поранив, чи не колов, з одного разу голову зсік.
Підняв голови зміїні Іван, пащі розкрив.
- Ось, - каже, - який у головах вада! Мов-то в них немає! Вони у мене в сумочці.
Тут Марія-царівна підійшла і каже:
- А ось моя хусточка шовковий. На ньому кров і піт Иванушки.
Тут цар розгнівався, наказав воєводу батогами прогнати, а Івана обвінчав з Марією-красою - довгої косою тим же ввечері.
Тут і казці кінець, а хто слухав - молодець.
Поділися в соц. мережах:
Читати російську народну казку "безногий і безрукий богатирі"