Читати російську народну казку "алеша попович і тугарин змійович"

Відео: Три богатиря і Морський цар (2016) Трейлер HD

У славному місті Ростові у ростовського попа соборного був один-єдиний син. Звали його Альоша, прозивали по батькові Поповичем.

Альоша Попович грамоті не вчився, за книги не сідав, а вчився з малих років списом володіти, з лука стріляти, богатирських коней приборкувати. Силон Олекса не великий богатир, зате зухвалістю та хитрістю взяв. Ось підріс Альоша Попович до шістнадцяти років, і нудно йому стало в батьківській хаті. Став він просити батька відпустити його в чисте поле, в широке роздолля, по Русі привільною поїздити, до синього моря дістатися, в лісах пополювати. Відпустив його батько, дав йому коня богатирського, шаблю, спис гостре та лук зі стрілами.

Став Альоша коня сідлати, став засуджувати:
- Служи мені вірно, богатирський кінь. Чи не залиш мене ні мертвим, ні пораненим сірим вовкам на поталу, чорним воронам на расклеваніе, ворогам на наругу! Де б ми не були, додому привези!

Обрядив він свого коня по-княжому. Сідло черкаське, подпруга шовкова, вуздечка позолочена.

Покликав Альоша з собою улюбленого друга Єкімов Івановича і вранці в суботу з дому виїхав шукати собі богатирської слави.

Ось їдуть вірні друзі плече в плече, стремено в стремено, по сторонам поглядають. Нікого в степу не видно-ні богатиря, з ким би силою помірятися, ні звіра, щоб пополювати. Розкинулася під сонцем російська степ без кінця, без краю, і шереху в ній не чути, в небі птахи не видать. Раптом бачить Альоша - лежить на кургані камінь, а на камені щось написано.

Каже Альоша Єкімов Івановичу:

- Ну-ка, Екімушка, прочитай, що на камені написано. Ти добре грамотний, а я грамоті не навчений і читати не можу. Зіскочив Єкімов з коня, став на камені напис розбирати.

- Ось, Алешенька, що на камені написано: права дорога веде до Чернігова, ліва дорога до Києва, до князя Володимира, а прямо дорога - до синього моря, до тихих заводях.

- Куди ж нам, Єкімов, шлях тримати?

- До синього моря їхати далеко, до Чернігова їхати нема чого: там калачніци хороші. З`їж один калач - інший захочеться, з`їж інший - на перину завалишся, не знайти нам там богатирської слави. А поїдемо ми до князю Володимиру, може, він нас в свою дружину візьме.

- Ну, так завернём, Єкімов, на лівий шлях.

Загорнули молодці коней і поїхали по дорозі до Києва. Доїхали вони до берега Сафат-річки, поставили білий намет. Альоша з коня зіскочив, в намет увійшов, ліг на зелену траву і заснув міцним сном. А Єкімов коней розсідлав, напоїв, прогуляв, стриножив і в луки пустив, тільки тоді відпочивати пішов. Вранці-світлом прокинувся Альоша, росою вмився, білим рушником витерся, став кучері розчісувати. А Єкімов схопився, за кіньми сходив, Попо їх, вівсом погодував заседлал і свого і Альошин. Знову молодці в шлях пустилися. Їдуть-їдуть, раптом бачать - серед степу йде дідок. Жебрак мандрівник - каліки перехожі. На ньому постоли з семи шовків сплетені, на ньому шуба соболина, шапка грецька, а в руках кийок дорожня.

Побачив він молодців, заступив їм шлях:
- Ой ви, молодці молодецькі, ви не їздите за Сафат-річку. Став там станам злий ворог Тугарин, Змія син. Заввишки він як високий дуб, між плечима косий сажень, між очей можна стрілу покласти. У нього крилатий кінь - як лютий звір: з ніздрів полум`я пашить, з вух дим валить. Чи не їдьте туди, молодці!

Екімушка на Альошу поглядає, а Альоша розпалився, розгнівався:

- Щоб я так всякої нечисті дорогу поступився! Не можу я його взяти силою, візьму хитрістю. Братик мій, дорожній страннічек, дай ти мені на час твоє плаття, візьми мої богатирські обладунки, допоможи мені з Тугарінов впоратися.

- Гаразд, бери, та гляди, щоб біди не було: він тебе в один ковток проковтнути може.

- Нічого, як-небудь впораємося! Одягнув Альоша кольорове плаття і пішов пішки до Сафат-річці. Йде, на палицю спирається, накульгує ... Побачив його Тугарин Змеевич, закричав так, що здригнулася земля, зігнулися високі дуби, води з річки виплеснулися, Альоша ледве живий стоїть, ноги у нього підкошуються.

- Гей, - кричить Тугарин, - гей, страннічек, чи не бачив ти Альошу Поповича? Мені б хотілося його знайти, так списом поколоти, та вогнем попалити.

А Альоша капелюх грецьку на обличчя натягнув, закректав, застогнав і відповідає старечим голосом:

- Ох-ох-ох, які не гнівайся на мене, Тугарин Змеевич! Я від старості оглух, нічого не чую, що ти мені наказуєш. Під`їжджай до мене ближче, до убогого.

Під`їхав Тугарин до Альоші, нахилився з сідла, хотів йому в вухо гаркнути, а Альоша спритний, увёртлів був, - як вистачить його кийком між очей, - так Тугарин без пам`яті на землю впав.

- Зняв з нього Альоша дороге плаття, самоцвітами розшите, не дешеве плаття, ціною в сто тисяч, на себе надів. Самого Тугарина до сідла приторочив і поїхав назад до своїх друзів. А так Єкімов Іванович сам не свій, рветься Альоші допомогти, та не можна в богатирське справа втручатися, Алешиной слави заважати.

Раптом бачить Єкімов - скаче кінь що лютий звір, на ньому в дорогому плаття Тугарин сидить. Розгнівався Єкімов, кинув з розмаху свою палицю в тридцять пудів прямо в груди Альоші Поповичу. Звалився Альоша замертво. А Єкімов кинджал витягнув, кинувся до впав, хоче добити Тугарина ... І раптом відіт- перед ним Альоша лежить ... грянула додолу Єкімов Іванович, гірко розплакався:
- Убив я, вбив свого брата названого, дорогого Альошу Поповича!

Стали вони з каликой Альошу трясти, качати, влили йому в рот пиття заморського, розтирали травами лікувальними. Відкрив очі Альоша, встав на ноги, на ногах стоїть-хитається. Єкімов Іванович від радості сам не свій.

Зняв він з Альоші плаття Тугарина, одягнув його в богатирські обладунки, віддав Каліка його добро. Посадив Альошу на коня, сам поруч пішов: Альошу підтримує.

Тільки у самого Києва Альоша в силу увійшов. Під`їхали вони до Києва в неділю, до обідньої пори. Заїхали на княжий двір, зіскочили з коней, прив`язали їх до дубових стовпів і увійшли в світлицю. Князь Володимир їх ласкаво зустрічає.

- Здрастуйте, гості милі, ви звідки до мене приїхали? Як звуть вас по імені, величають по батькові?

- Я з міста Ростова, син соборного попа Леонтія. А звуть мене Альошею Поповичем. Їхали ми чистою степом, зустріли Тугарина Змеевіча, він тепер у мене в тороках висить.

Зрадів Володимир-князь:

- Ну і богатир ти, Алешенька! Куди хочеш за стіл сідай: хочеш-поруч зі мною, хочеш-проти мене, хочеш-поруч з княгинею.

Альоша Попович не роздумував, сіл він поруч з княгинею. А Єкімов Іванович біля печі став. Крикнув князь Володимир прислужників:

- Розв`яжіть Тугарина Змеевіча, принесіть сюди в світлицю! Тільки Альоша взявся за хліб, за сіль - розчинилися двері готелю, внесли дванадцять конюхів на золотий дошці Тугарина, посадили поруч з князем Володимиром. Прибігли стольники, принесли смажених гусей, лебедів, принесли ковші меду солодкого. А Тугарин нечемно поводиться, неважливо. Схопив Лебідонька і з кістками з`їв, по хлібині цілої за щоку запихає. Згріб пироги здобні та в рот покидав, за один дух десять ковшів меду в глотку ллє. Не встигли гості шматочка взяти, а вже на столі тільки кісточки. Насупився Альоша Попович і каже:

- У мого батюшки попа Леонтія була собака стара і жадібна. Схопила вона більшу кістку та й вдавилася. Я її за хвіст схопив, під гору метнув - то ж буде від мене Тугарин. Потемнів Тугарин, як осіння ніч, вихопив гострий кинджал і метнув його в Альошу Поповича. Тут би Альоші і кінець прийшов, та схопився Єкімов Іванович, на льоту кинджал перехопив.

- Братик мій, Альоша Попович, сам изволишь в нього ніж кидати або мені дозволиш?

- І сам не кину, і тобі не дозволю: нечемно у князя в світлиці сварку вести. А переведаться я з ним завтра в чистому полі, і не бути Тугарин живому завтра до вечора.

Зашуміли гості, засперечалися, стали заклад тримати, все за Тугарина ставлять-і кораблі, і товари, і гроші. За Альошу ставлять тільки княгиня Апраксия та Єкімов Іванович. Стало зрозуміло Альоша з-за столу, поїхав з Єкімов в свій намет на Сафат-річці. Всю ніч Олекса не спить, на небо дивиться, кличе хмару грозову, щоб змочила дощем Тугаринова крила. Вранці-світлом прилетів Тугарин, над шатром в`ється, хоче зверху вдарити. Та не дарма Олекса не спав: налетіла хмара громова, грозова, пролилася дощем, змочила Тугаринова коню могутні крила. Грянулся кінь додолу, по землі поскакав. Альоша міцно в сідлі сидить, гострої шабелькою помахує. Заревів Тугарин так, що листя з дерев посипався:

- Тут тобі, Альошка, кінець: захочу - вогнем спалю, захочу - конем затопчу, захочу - списом заколю! Під`їхав до нього Альоша ближче і каже:

- Що ж ти, Тугарин, обманюєш ?! Билися ми з тобою об заклад, що один на один силою поміряємося, а тепер за тобою стоїть сила-силенна!

Озирнувся Тугарин назад, хотів подивитися, яка сила за ним стоїть, а Альоші тільки того і треба. Змахнув гострою шаблею і відтяв йому голову! Покотилася голова на землю, як пивний казан, загула земля-матінка! Зіскочив Альоша, хотів взяти голову, та не міг від землі на вершок підняти. Крикнув Альоша Попович гучним голосом:

- Гей ви, вірні товариші, допоможіть голову Тугарина з землі підняти!

Під`їхав Єкімов Іванович з товаришами, допоміг Альоші Поповичу голову Тугарина на богатирського коня звалити. Як приїхали вони до Києва, заїхали на княжий двір, кинули на середину подвір`я чудовисько. Вийшов князь Володимир з княгинею, запрошував Альошу за княжий стіл, говорив Альоші ласкаві слова:

- Живи ти, Альоша, в Києві, послужи мені, князю Володимиру. Я тебе, Альоша, завітаю.

Залишився Альоша в Києві дружинником. Так про молодого Альошу старовину співають, щоб добрі люди слухали:

Наш Альоша роду попівського,
Він і хоробрий і розумний, і характером сварливий.
Він не такий сильний, як напуском смів.