Читати російську народну казку "василина прекрасна"

Відео: Золота колекція казок - Василина прекрасна

В деякому царстві жив-був купець. Дванадцять років жив він у шлюбі і нажив тільки одну дочку, Василину Прекрасну. Коли мати померла, дівчинці було вісім років. Вмираючи, купчиха закликала до себе доньку, вийняла з-під ковдри ляльку, віддала їй і сказала:

- Слухай, Васілісушка! Пам`ятай і виконай останні мої слова. Я вмираю і разом з батьківським благословенням залишаю тобі ось цю ляльку бережи її завжди при собі і нікому не показивай- а коли прийде до тебе якесь горе, дай їй поїсти і запитай у неї ради. Поїсть вона і скаже тобі, чим допомогти нещастю.

Потім мати поцілувала дочку і померла.

Після смерті дружини купець тугіше, як слід було, а потім став думати, як би знову одружитися. Він був чоловік гарний-за нареченими справа не стало, але більше всіх до вподоби припала йому одна вдовиця. Вона була вже в літах, мала своїх двох дочок, майже одноліток Василини, - стало бути, і господиня, і мати досвідчена. Купець одружився на вдовиці, але помилився і не знайшов в ній доброї матері для своєї Василини. Василиса була перша на все село красуня- мачуха і сестри заздрили її красі, мучили її всілякими роботами, щоб вона від праць схудла, а від вітру й сонця почернела- зовсім життя не було!

Василиса все переносила покірно і з кожним днем все гарнішала і повніла, а тим часом мачуха з доньками своїми худла і марніла від злості, незважаючи на те, що вони завжди сиділи склавши руки, як пані. Як же це так робилося? Василини допомагала її лялечка. Без цього де б дівчинці впоратися з усією роботою! Зате Василіса, бувало, не з`їсть, а вже лялечки залишить найбільш ласий шматочок, і ввечері, як всі вляжуться, вона замкнеться в комірчині, де жила, і пригощали її, примовляючи:

- На, лялечка, поїв, мого горя послухай! Живу я в будинку у батюшки, не бачу себе ніякої радості- зла мачуха жене мене з білого світла. Навчи ти мене, як мені бути і жити і що робити?

Лялечка поїсть, та потім і дає їй поради та втішає в горі, а на ранок всяку роботу справляє за Васілісу- та тільки відпочиває в холодочку та рве квіточки, а у неї вже й гряди виполоти, і капуста полита, і вода наношу, і піч витоплена . Лялечка ще вкаже Василини і травичку від загару. Добре було жити їй з лялечкою.

Минуло кілька років-Василиса виросла і стала нареченою. Всі женихи в місті прісвативаются до Васілісе- на Мачехін дочок ніхто і не подивиться. Мачуха злиться ще голосніше і всім женихам відповідає:

- Не видам менший перш старших! А проводячи женихів, побоями зганяє зло на Василини. Ось одного разу купцеві знадобилося виїхати з дому на довгий час `по кримінальних справах. Мачуха і перейшла на життя в інший будинок, а біля цього будинку був дрімучий ліс, а в лісі на галявині стояла хатинка, а в хатинці жила баба-яга- нікого вона до себе не підпускала і їла людей, як курчат. Перебравшись на новосілля, купчиха раз у раз посилала за чимось в ліс ненависну їй Василину, але ця завжди поверталася додому благополучно: лялечка вказувала їй дорогу і не підпускала до хатинки баби-яги.

Прийшла осінь. Мачуха роздала всім трьом дівчатам вечірні роботи: одну змусила мережива плести, іншу панчохи в`язати, а Василісу прясти, і всім по урокам. Погасила вогонь у всьому будинку, залишила тільки одну свічку там, де працювали дівчата, і сама лягла спати. Дівчата працювали. Ось нагоріло на свечке- одна з Мачехін дочок взяла щипці, щоб поправити світильник, та замість того, за наказом матері, начебто випадково і погасив свічку.

- Що тепер нам робити? - Говорили дівчата. - Вогню немає в цілому будинку, а уроки наші не кінчені. Треба збігати за вогнем до довбні-язі!

- Мені від шпильок світло! - Сказала та, що плела мереживо. - Я не піду.

- І я не піду, - сказала та, що в`язала панчоху. - Мені від спиць світло!

- Тобі за вогнем йти, - закричали обидві. - Іди до довбні-язі! І виштовхали Василину з покою.

Василиса пішла в свій комірчину, поставила перед лялькою приготований вечерю і сказала:

- На, лялечка, поїв та мого горя послухай: мене посилають за вогнем до баби-яге- баба-яга з`їсть мене!

Лялечка поїла, і очі її заблищали, як дві свічки.

- Не бійся, Васілісушка! - сказала вона. - Іди, куди посилають, тільки мене тримай завжди при собі. При мені нічого не станеться з тобою у баби-яги.

Василиса зібралася, поклала лялечку свою в кишеню і, перехрестившись, пішла в дрімучий ліс.

Йде вона і тремтить. Раптом скаче повз її вершник: сам білий, одягнений в білому, кінь під ним білий, і збруя на коні біла, - надворі стало світати.

Йде вона далі, як скаче інший вершник: сам червоний, одягнений в червоному і на червоному коні, - стало сходити сонце.

Василиса пройшла всю-ніч і весь день, лише до наступного вечора вийшла на галявину, де стояла хатинка яги-баби- паркан навколо хати з людських кісток, на паркані стирчать черепа людські з глазамі- замість дверей біля воріт - ноги людські, замість запорів - руки, замість замку - рот з гострими зубами. Василиса обімліла від жаху і стала як укопана. Раптом їде знову вершник: сам чорний, одягнений у всьому чорному і на чорному коне- під`їхав до воріт баби-яги і зник, як крізь землю провалився, - настала ніч. Але темрява тривала недовго: у всіх черепів на паркані засвітилися очі, і на всій галявині стало ясно, як серед дня. Василиса тремтіла зі страху, але, не знаючи, куди бігти, залишалася на місці.

Скоро почувся в лісі страшний шум: дерева тріщали, сухе листя хрустелі- виїхала з лісу баба-яга - в ступі їде, товкачем поганяє, помелом слід замітає. Під`їхала до воріт, зупинилася і, обнюхавши навколо себе, закричала:

- Фу фу! Російським духом пахне! Хто тут?

Василиса підійшла до старої зі страхом і, низько вклонившись, сказала:

- Це я, бабуся! Мачехін дочки прислали мене за вогнем до тебе.

- Добре, - сказала баба-яга, - знаю я їх, поживи ти наперед та попрацюй у мене, тоді і дам тобі огня- а коли немає, так я тебе з`їм! Потім звернулася до воріт і скрикнула:

- Гей, запори мої міцні, отомкнітесь- ворота мої широкі, відчинити!

Ворота відчинилися, а баба-яга в`їхала, посвистуючи, за нею увійшла Василина, а потім знову все замкнули.

Увійшовши до світлиці, баба-яга розтягнулася і каже Василини:

- Подавай-но сюди, що там є в печі: я їсти хочу. Василиса запалила скалку від тих черепів, що на паркані, і почала тягати з печі та подавати Язі страва, а страви настряпано було чоловік на десять-з погреба принесла вона квасу, меду, пива і вина. Все з`їла, все випила Стара- Василини залишила тільки щец трошки, окраєць хліба та шматок поросятини. Стала яга-баба спати лягати і каже:

- Коли завтра я поїду, ти дивись - двір вичистив, хату вимети, обід сфабрикувати, білизну приготуй та піди в засік, візьми чверть пшениці і очисть її від чорнушки. Та щоб все було зроблено, а не те - з`їм тебе!

Після такого наказу баба-яга захрапела- а Василиса поставила Старухін недоїдки перед лялькою, залилася сльозами і говорила:

- На, лялечка, поїв, мого горя послухай! Важку дала мені яга-баба роботу і погрожує з`їсти мене, коли все не ісполню- допоможи мені!

Лялька відповіла:

- Не бійся, Василиса Прекрасна! Повечеряй, помолися та спати ложіся- ранок мудріший вечора!

Ранешенько прокинулася Василиса, а баба-яга вже встала, виглянула у вікно: у черепів очі потухают- ось промайнув білий вершник - і зовсім розвиднілося. Баба-яга вийшла на двір, свиснула - перед нею з`явилася ступа з товкачем і помелом. Промайнув червоний вершник - зійшло сонце. Баба-яга села в ступу і виїхала з двору, товкачем поганяє, помелом слід замітає. Залишилася Василиса одна, оглянула будинок баби-яги, здивувалася рясніє у всьому і зупинилася в роздумі: за яку роботу їй перш за все взятися. Дивиться, а вся робота вже сделана- лялечка вибирала з пшениці останні зерна чорнушки.

- Ах ти, ізбавітельніца моя! - Сказала Василина ляльці. - Ти від біди мене врятувала.

- Тобі залишилося тільки обід зготувати, - відповідала лялечка, влізаючи в кишеню Василини. - Сфабрикувати з богом, та й відпочивай на здоров`я!

До вечора Василиса зібрала на стіл і чекає бабу-ягу. Почало сутеніти, майнув за воротами чорний вершник - і зовсім стемнело- тільки світилися очі у черепів. Затріщали дерева, захрустіли листя - їде баба-яга. Василиса зустріла її.

- Чи все зроблено? - Запитує яга.

- Прошу подивитися сама, бабуся! - Мовила Василина.

Баба-яга все оглянула, подосадував, що нема за що розсердитися, і сказала:

- Ну добре! Потім крикнула `

- Вірні мої слуги, серцеві други, смолите мою пшеницю!

З`явилися три пари рук, схопили пшеницю і забрали геть з очей. Баба-яга наїлася, стала лягати спати і знову дала наказ Василини:

- Завтра зроби ти такий, що і нині, і понад це візьми з засіки мак та очисти його від землі по зернятку, бач, хтось зі злості землі в нього намешал!

Сказала стара, повернулася до стіни і захропіла, а Василиса почала годувати свою лялечку. Лялечка поїла і сказала їй по-вчорашньому:

- Молися богу та лягай спати: ранок вечора мудріший, все буде зроблено, Васілісушка!

На ранок баба-яга знову поїхала в ступі з двору, а Василиса з лялечкою всю роботу негайно виправили. Стара вернулася, оглянула все і крикнула:

- Вірні мої слуги, серцеві други, вичавте з маку масло! З`явилися три пари рук, схопили мак і забрали з очей. Баба-яга села обедать- вона їсть, а Василиса стоїть мовчки.

- Що ж ти нічого не говориш зі мною? - Сказала баба-яга. - Стоїш як німа?

- Чи не сміла, - відповідала Василина, - а якщо дозволиш, то мені хотілося б запитати тебе про дещо.

- Спрашівай- тільки не всякий питання до добра веде: багато будеш знати, скоро постарієш!

- Я хочу запитати тебе, бабуся, тільки про те, що бачила: коли я йшла до тебе, мене обігнав вершник на білому коні, сам білий і в білому одязі: хто він такий?

- Це день мій ясний, - відповідала баба-яга.

- Потім обігнав мене інший вершник на червоному коні, сам червоний і весь в червоному одет- це хто такий?

- Це моє сонечко червоне! - Відповідала баба-яга.

- А що значить чорний вершник, який `обігнав мене біля самих твоїх воріт, бабуся?

- Це ніч моя темна - все мої слуги вірні! Василиса згадала про трьох парах рук і мовчала.

- Що ж ти ще не питаєш? - Мовила баба-яга.

- Буде з мене і цього-сама ж ти, бабуся, сказала, що багато дізнаєшся - постарієш.

- Добре, - сказала баба-яга, - що ти питаєш тільки про те, що бачила за двором, а не у дворі! Я не люблю, щоб у мене сміття з хати виносили, і занадто цікавих їм! Тепер я тебе запитаю: як встигаєш ти виконувати роботу, яку я ставлю тобі?

- Мені допомагає благословення моєї матері, - відповідала Василина.

- Так ось що! Забирайся ж ти від мене, благословенна дочка! Не потрібно мені благословенних.

Витягла вона Василину з покою і виштовхала за ворота, зняла з паркану один череп з палаючими очима і, настромивши на палицю, віддала їй і сказала:

- Ось тобі вогонь для Мачехін дочок, візьми його-вони адже за цим тебе сюди і прислали.

Бігом пустилася Василиса при світлі черепа, який погас тільки з настанням ранку, і нарешті до вечора іншого дня дісталася до свого будинку. Підходячи до воріт, вона хотіла було кинути череп: "Правильно, будинки, - думає собі, - вже більше в вогні не потребують". Але раптом почувся глухий голос з черепа:

- Чи не кидай мене, неси до мачухи!

Вона глянула на будинок мачухи і, не бачачи ні в одному вікні вогника, зважилася йти туди з черепом. Вперше зустріли її лагідно і розповіли, що з того часу, як вона пішла, у них не було в будинку вогню: самі висікти ніяк не могли, а який вогонь приносили від сусідів - той згасав, як тільки входили з ним у світлицю.

- Авось твій вогонь буде триматися! - Сказала мачуха. Внесли череп в горніцу- а очі з черепа так і дивляться на мачуху та її дочок, так і палять! Ті було ховатися, але куди не кинуться - очі всюди за ними так і следят- до ранку зовсім спалило їх в вугільних однієї Василини не торкнувся.

Вранці Василиса закопала череп в землю, замкнула будинок на замок, пішла в місто і попросилася на життя до однієї безрідний старушке- живе собі і чекає батька. Ось як-то говорить вона старенькій:

- Нудно мені сидіти склавши руки, бабуся! Сходи, купи мені льону самого лучшего- я хоч прясти буду.

Старенька купила льону хорошего- Василиса села за справу, робота так і горить у неї, і пряжа виходить рівна та тонка, як волосок. Набралося пряжі багато- пора б і за ткання прийматися, та таких Берд не знайдуть, щоб годилися на Василисин пряжу ніхто не береться і зробити щось. Василиса стала просити свою лялечку, та й каже:

- Принеси-но мені якесь старе бердо, та старий човник, та кінської гріви- я все тобі змайструю.

Василиса добула все, що треба, і лягла спати, а лялька за ніч приготувала славний стан. До кінця зими і полотно виткане, та таке тонке, що крізь голку замість нитки протягнути можна. Весною полотно вибілили, і Василиса говорить старій:

- Продай, бабуся, це полотно, а гроші візьми собі. Стара глянула на товар і ахнула:

- Ні, дитино! Такого полотна, крім царя, носити некому- понесу до палацу.

Пішла стара до царських палатах та все мимо вікон походжає. Цар побачив і запитав:

- Що тобі, бабуся, треба?

- Ваша величність, - відповідає стара, - я принесла дивовижний товар-нікому, окроме тебе, показати не хочу.

Цар наказав впустити до себе стару і як побачив полотно - вздівовался.

- Що хочеш за нього? - Запитав цар.

- Йому ціни немає, цар-батюшка! Я тобі в дар його принесла.

Звідки цар і відпустив стару з подарунками.

Стали царю з того полотна сорочки шіть- розкриємо, та ніде не могли знайти швачки, яка взялася б їх працювати. Довго іскалі- нарешті цар покликав стару і сказав:

- Вміла ти напрясти і виткати таке полотно, вмій з нього і сорочки пошити.

- Не я, государ, пряла і виткала полотно, - сказала стара, - це робота приймака мого - дівчата.

- Ну так нехай і пошиє вона!

Вернулася старенька додому і розповіла про все Василини.

- Я знала, - каже їй Василина, - що ця робота моїх рук не мине.

Закрилася в свою світлицю, взялася за роботу-шила вона не покладиваючі рук, і скоро дюжина сорочок була готова.

Стара понесла до царя сорочки, а Василиса вмилася, причесалася, одяглася і села під вікном. Сидить собі і чекає, що буде. Бачить: на двір до старої йде царський слуга- увійшов до світлиці і каже:

- Цар-государ хоче бачити майстриня, що працювала йому сорочки, і нагородити її зі своїх царських рук.

Пішла Василина і з`явилася перед очі царські. Як побачив цар Василину Прекрасну, так і закохався в неї без пам`яті.

- Ні, - каже він, - красуня моя! Чи не розлучуся я з тобою- ти будеш моєю дружиною.

Тут взяв цар Василину за білі руки, посадив її біля себе, а там і свадебку зіграли. Скоро вернувся і батько Василини, порадів про її долю і залишився жити при дочки. Стареньку Василина взяла до себе, а лялечку по кінець життя своєї завжди носила в кишені.